Ірина Володимирівна Жиленко

Після війни Жиленко виросла у провінційній Звенигородці, потім повернулася до Києва. Працювала вихователькою в дитячому садку, паралельно навчалася на вечірньому відділенні філологічного факультету Київського університету (1958–1964). Це важлива деталь: вона не належала до «золотої молоді» київської інтелігенції, не мала батьківських зв'язків, не потрапила в літературу через протекцію. Вона прийшла з периферії, з дитсадка, з вечірнього відділення — і написала збірку, яку помітили.

У 1962 році Жиленко одружилася з письменником Володимиром Дроздом. Цей шлюб тривав 41 рік, до самої його смерті. У контексті шістдесятницького середовища, де стосунки часто були бурхливими й нестабільними, ця тривалість промовиста. Жиленко не романтизувала свій шлюб у публічних висловлюваннях, але в мемуарах листування з Дроздом вплетене в тканину розповіді. Одна з небагатьох цитат, що дійшли до нас: «Я люблю тебе таким, як ти є» — фраза без прикрас, без перебільшень, без умов.

Після університету Жиленко працювала редакторкою в газеті «Молодь України», потім у «Літературній Україні» та журналі «Ранок». У 1981 році під тиском обставин вступила до КПРС. Вона визнавала це рішення як компроміс — не виправдовувала, не героїзувала. Це був злам, і вона це знала. Але цей злам не змінив ні її поезії, ні її приватного кола спілкування.

Жиленко мислила через увагу до дрібного, конкретного, тілесного. Коли вона у 1964 році описує в листі майстерню художниці Алли Горської, вона не аналізує мистецтво, не розмірковує про стиль — вона пише: «Стільки барв... аж очі боліли.» Це характерний спосіб пізнання: не через ідею, а через тілесне відчуття. Барви стають настільки інтенсивними, що викликають фізичну реакцію. Для Жиленко побачити — означає відчути.

Цей спосіб мислення визначає і її підхід до поезії. Перша збірка називалася «Соло на соліфі» — тобто не слова, а звук; не зміст, а мелодія; не повідомлення, а музичний жест. Критики очікували від молодої поетки або громадянського пафосу, або хоча б «виробничої» тематики. Замість цього вони отримали вірші про кохання, про небо над Києвом, про запах трави. Радянська система вимагала публічного — Жиленко наполягала на значущості приватного.

Але це не означало відсутності аналітичного мислення. В «Homo Feriens» Жиленко описує радянський шаблон видання поетичної збірки з хірургічною точністю: вступний вірш — це «паровозик» про Леніна, який мав «протягнути» через цензуру все інше. Вона називає цей механізм саме технічним словом, без крику, без обурення. Відраза проявляється не через лайку, а через точний аналіз структури примусу. Це холодний розум, одягнений у теплу мову.