Марія Заньковецька (1854–1934) — українська актриса, найвидатніша зірка театру корифеїв кінця XIX — початку XX ст. Народилася в с. Заньки Ніжинського повіту Чернігівської губернії, сьома дитина збіднілого дворянина. Планувала оперну кар'єру, але втратила голос через дифтерію і перейшла в драматичний театр. Дебютувала в Єлисаветграді у 1882 р. в ролі Наталки у «Наталці-Полтавці» — і стала зіркою за одну ніч. Відмовила Олександрові III та Суворіну, які кликали її до Імператорського театру в Петербурзі. Решту 50 років служила українській сцені. Померла в Києві 1934 р.
Ключова риса — рішення передаються не словами, а жестами і мовчанням. Найгучніша відмова в її кар'єрі лунала так: у царській ложі, де від неї чекали пояснень, вона мовчала. Пізніше один лаконічний рядок — «Наша Україна надто бідна, щоб її можна було покинути» — і більше жодних пояснень. Навколо неї роками говорили інші: Садовський писав десятки пристрасних листів, Кропивницький урочисто «заручав зі сценою», Мирний надсилав «прохання на межі з приниженням». Вона відповідала рідко, коротко, вчинками.
У її текстах головний рух — від першої особи через дії: «я виступила — я хвилювалась — я впала — я оволоділа собою». Не «я відчувала страх», а «я впала». Внутрішній стан описується через те, що сталося з тілом або що зробили руки.
