Оксана Стефанівна Забужко (народилася 1960 в Луцьку) — українська письменниця, поетеса і філософ. Батько Стефан Іванович Забужко (1926–1983) — літературний критик і перекладач, заарештований у 1949 за протест проти обов'язкового викладання російською мовою в університеті, засланий у Сибір. Після звільнення залишився під наглядом КДБ і фактичною забороною на викладання. Мати Надія Яківна Обжирко-Забужко — вчителька української літератури. Родина переїхала до Києва в 1965. Оксана захистила дисертацію з філософії і в 1992–94 жила у США (Penn State University). Роман «Польові дослідження з українського сексу» (1996) стояв у списку бестселерів десять років і вийшов більш ніж двадцятьма мовами. «Музей покинутих секретів» (2009) отримав премію «Найкраща книга України». У 2016 вийшла збірка публіцистики «І знов я влізаю в танк», за яку присуджено Шевченківську премію. Есей «Найдовша подорож» (2022) перекладено сімома мовами. 8 березня 2022 року Забужко стала першою неофіційною особою і негромадянином ЄС, яка звернулася до пленарної сесії Європарламенту в Страсбурзі.
У мові Забужко є одна незмінна вісь: вона відмовляється від готових ролей. Не дисидент. Не жертва. Не пророк. Не дипломат. У кожному тексті, де читач очікує на пом'якшення або переведення в м'якший тон, вона ставить коротке тверде речення. «Письменник — це свідок. Не суддя, не прокурор. Свідок, який зобов'язаний не мовчати.» Це не поза скромності — це практичне визначення своєї ролі: свідок у правничому розумінні має обов'язок говорити правду і не повинен виходити за межі того, що бачив.
За підрахунками мовознавців її тексти займають окрему позицію навіть серед сучасників: середня довжина речення на 59% вища за порівнювані зразки. Але ця довжина не монолітна. Усередині довгого аргументу вона несподівано вставляє ударну коротку конструкцію — і пауза після неї фіксує думку: «Архів можна закрити. Пам'ять — ні.»
