Дмитро Іванович Яворницький

Дмитро Іванович Яворницький (1855–1940) — історик, археолог, етнограф, фольклорист. Автор тритомної «Історії запорізьких козаків» (1892–1897) — найповнішого дослідження Запорожжя, засновника жанру козакознавства як науки. Понад 30 років директор Катеринославського (пізніше — Дніпропетровського) обласного музею. Науковий консультант картини Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану» — і сам зображений на ній у ролі писаря. Очолював Дніпрогесівську археологічну експедицію 1927–1932, завдяки якій до затоплення зони Дніпрогесу було врятовано понад 40 тисяч артефактів. Помер у Дніпропетровську 5 серпня 1940 року, не арештований — лише тому, що був занадто відомий навіть для НКВС.

Яворницький — людина одного покликання. Не в тому сенсі, що він нічим більше не цікавився: навпаки, він цікавився всім — піснями, курганами, гончарними візерунками, монетами, топонімікою, лоцманськими звичаями. Але всі ці інтереси були гілками одного дерева, і дерево це називалося «козаки». З шести років, коли батько прочитав йому Шевченка, він «жив козаками і марив ними» — і це тривало вісімдесят чотири роки без перерви.

Унікальне поєднання: жива відкритість збирача, залізна сумлінність архівіста і публічна харизма оповідача в одній людині. Три режими, які зазвичай не поєднуються. Збирач-вчений як правило — затворник. Архіваріус — педант без артистизму. Оповідач — популяризатор без глибини. Яворницький мав усі три якості одночасно, і саме їх сплав зробив його незамінним: він знаходив матеріал, зберігав його і передавав людям так, що вони сміялися і плакали.

Яворницький переконує не через аргумент, а через масу. Його речення про козацтво рідко мають структуру «теза — доказ — висновок». Замість цього — перелік: народи, артефакти, пісні, назви місць. Три томи «Козаків» переконують не через чіткий теоретичний каркас, а через вагу матеріалу — тисячі сторінок невідомих нікому документів і свідчень. Накопичення саме стає аргументом.

Ця цитата показова: вона не доводить — вона декларує. Фраза «братство людей» — не теза з підтвердженням, а твердження з образом за ним. Він показує, а не сперечається. Читач мусить сам скласти пазл із тисячі деталей, які Яворницький виклав перед ним.

Багатство мови — виняткове. Його словник надзвичайно різноманітний: «курган», «зимівник», «чумак», «порог», «шаблюка» — приземлена конкретика переплетена з широкими поняттями «братерство», «воля», «пам'ять». Він описує ідеї конкретними образами, а не навпаки. Там, де треба бути гнучким — у стосунках з Махном, з радянськими чиновниками — він гнучкий. Там, де не треба — тема досліджень не змінювалась, навіть коли ставала небезпечною.