Марко Вовчок (справжнє ім'я — Марія Олександрівна Вілінська, 1833–1907) — українська і російська письменниця, авторка «Народних оповідань», які Шевченко назвав надією української літератури, а Франко — квітами мови. Жила в Україні, Петербурзі, Парижі, Італії; писала українською, російською і французькою; перекладала Жюля Верна. Тургенєв називав її «тёмным сфинксом», Куліш — «мовчущим божеством». Прожила 74 роки — найдовше з усіх у серії.
Вілінська — це мовчання як влада. Не порожнеча (як у Нечуя), не захист (як у Гоголя), не дисципліна (як у Грінченка) — а саме влада: хто мовчить, той контролює простір. Навколо неї — мовлення інших: Куліш кричить про кохання, Тургенєв шепоче, Шевченко називає «донею» — а вона мовчить. І всі вони — персонажі її історії.
«Мовчущее божество» (Куліш). «Тёмный сфинкс» (Тургенєв). «Проста баба, відбиток чогось commun; в товаристві мовчить, відповідає тільки «так» і «ні»» (Юнґе). Чоловіки бачать загадку — жінки бачать порожнечу. Хто правий? Обидва. Або ні те, ні інше — а просто людина, яка не вважає за потрібне пояснювати себе.
Ключова формула: вона обирає. Не її обирають — вона. Покинула Марковича — сама. Відхилила Куліша — сама. Поїхала з Тургенєвим — сама. Повернулася — сама. Вийшла за Лобач-Жученка, молодшого на 17 років — сама. У XIX столітті, коли жінка була власністю чоловіка, Вілінська була власністю лише себе.
