Володимир Вернадський (1863–1945) — український і російський вчений-натураліст, мінералог, геохімік, один із засновників біогеохімії та вчення про ноосферу (сферу розуму). Народився в Петербурзі у родині з Полтавщини, навчався у Петербурзькому університеті. У 1918 році заснував Українську академію наук і став її першим президентом. Також заснував Національну бібліотеку України, яка тепер носить його ім'я. Усе життя возив із собою томик Шевченкового «Кобзаря» і у 15 років записав у щоденнику: «У Росії зовсім заборонено друкувати книжки моєю рідною мовою». Вів щоденник безперервно протягом майже 70 років — найдовший особистий текст у всій серії LITI-профілів.
Вернадський — найрідкісніший тип у серії LITI-профілів: людина, яка мислила масштабами планети і геологічних епох, але при цьому щодня записувала до щоденника найдрібніші деталі свого внутрішнього життя. Не романтик і не містик — людина фактів, яка через мінерали і кристали прийшла до ідеї, що вся біосфера Землі є єдиним живим організмом. Ця ідея випередила свій час на століття: зараз її називають основою сучасної екології.
«Я ясно стала усвідомлювати, що мені судилося сказати людству нове в тому вченні про живу речовину, яке я створюю, і що це є моє покликання, моя обов'язковість» — щоденник, 1920 рік. Не пиха, а констатація — записана тим самим рівним тоном, яким він фіксував температуру повітря чи ціни на хліб.
Він рухався від людей, проте будував інституції для людей. Заснував Академію наук, бібліотеку, радіогеологічну лабораторію, біогеохімічну лабораторію — і при цьому щоденник наповнений самотністю. Це не суперечність — це архітектура його особистості: дистанція від конкретних людей, служіння абстрактному людству. На відміну від Григорія Сковороди (український мандрівний філософ XVIII століття), який шукав істину в самотніх подорожах, Вернадський будував стіни навколо своїх ідей — буквально, у вигляді наукових установ.
Дружина Наталія Старицька була для нього єдиним мостом між внутрішнім і зовнішнім світом. У листах до неї він писав «Тусі», «Натусі», «Наталочко» — і ці пестливі імена тривали протягом 56 років шлюбу. Коли вона померла у 1943 році, Вернадський записав: «Все хороше в моєму житті я завдячую Наташі, ми прожили 56 років». Після її смерті він прожив менше двох років.
