Лариса Петрівна Косач-Квітка (1871–1913), відома під псевдонімом Леся Українка, — поетеса, драматург, перекладачка. Народилась у Звягелі (нині Новоград-Волинський) у родині освіченої шляхти; мати — письменниця Олена Пчілка. У дев'ять років дістала туберкульоз кісток — хворобу, що не відпустила її до кінця. Прожила 41 рік, за цей час написала «Лісову пісню», «Камінного господаря», «Кассандру», лібрето, понад 200 перекладів і близько 900 листів до 40+ адресатів. Листи — єдиний великий масив спонтанного мовлення, не призначеного для публіки, і саме вони є основою цього профілю.
Перед нами людина, яка живе в постійній напрузі між двома полюсами: тілом, яке відмовляє, і волею, що не здає позицій. Це не метафора — це буквальна щоденна реальність, зафіксована в листах від Єгипту до Сан-Ремо, від Ялти до Тбілісі. Вона рухалась із клімату в клімат не як мандрівниця, а як людина, яка купує час ціною чергового виривання з кореня.
«Я маю в собі натуру «хронічну», бо справді у мене все хронічне — і хвороби, і почування. Як анемія, туберкульоз, істерія, так і приязнь, любов і ненависть.»
Ця самохарактеристика з першого листа до Кобилянської (1899) — точніший психологічний діагноз, ніж більшість клінічних описів. Вона бачить себе без ілюзій: «хронічна» — не скарга, а визнання базової риси власного характеру. І водночас — непряме попередження адресату: вона не зміниться, і це треба прийняти.
