Павло Тичина (1891–1967) — український поет, автор збірки «Сонячні кларнети» (1918), яка вважається однією з найвищих точок української поезії. У молодості — геній, який чув «космічний оркестр» і перекладав його в слова. Після 1930-х — автор вірша «Партія веде» і радянський функціонер, голова Верховної Ради УРСР. Прожив 76 років — найдовше у серії. Між «Арфами, арфами» і «Партією» — 20 років поступової капітуляції.
Тичина — це «зламаний геній»: система не вбила його фізично — вона забрала голос, а тіло залишила жити ще 40 років. Він прожив найдовше серед розстріляного відродження — і це найстрашніше, бо він мусив дивитися, як помирає все, що він любив, і мовчати.
«Леонтовича убито. Жаль сухий у мене знову. Дико. І те, що вбили, і те, що я за життя чіпляюсь»
Ключова формула його щоденників — радість і смерть одночасно. В один і той самий запис потрапляє: «Як пролопотить ніжками Ляля» — і «Померла Нюся». Дитяча радість і смерть близької людини на одній сторінці. Не тому, що він байдужий — а тому, що так влаштований його світ: космічний оркестр, де грає все — і народження, і вмирання.
Раннього Тичину називали генієм. Пізнього — людиною, що скорилася владі. Між ними — не еволюція, а катастрофа: зовнішній тиск системи знищив внутрішню структуру, і те, що залишилось, — муляж поета у кабінеті міністра.
