Перший щоденниковий корпус — російська мова (1959–1962, армія та Харківський університет). Після смерті старшого брата Григорія Тютюнника (теж письменника, загиблого 1961 року) — повний і незворотний перехід на українську. Ця мовна межа — не лінгвістичний факт, а психологічний злам: втрата брата перетворюється на мовний вибір як траур і клятва.
У ранніх щоденниках (1959–1962, російська мова) — більша сповідальність, довші речення, більше самовиправдань. У пізніх українських записах — скорочення до гасла, афоризму, вердикту. Зазвичай зрілість додає письменникові слів; у Тютюнника зрілість дає більше тиші.
«Не могу більше: плачу... А что будет дальше? Все врут... все лицемерят... Все!» — з раннього щоденника, російською. Крапки, тире, три крапки замість розгортання. Це не поетична економія — це мова людини, яка фіксує стан у момент максимального напруження, коли часу на синтаксис немає.
Записники — мішана мова, думки нотувались тією мовою, якою прийшли. Автобіографії (1957 і 1962) — писані російською, зі студентського архіву.
Григір Тютюнник (1931–1980) — український письменник-новеліст, один із найбільш психологічно точних прозаїків у всій українській літературі. Народився на Полтавщині, рано втратив батька (заарештований у 1937), виріс у бідності. Його старший брат Григорій Тютюнник — теж письменник — помер 1961 року, і ця втрата стала переломним моментом: Григір перейшов з російської мови на українську назавжди. Після внесення до «чорного списку» 1974 року його перестали друкувати. Покінчив із собою у 1980 році, у 48 років. Залишив лише 600 сторінок прози — але за щільністю психологічної правди це, мабуть, найконцентрованіший корпус серії.
Тютюнник — найбільш незахищена людина в серії. Не в сенсі слабкості — в сенсі відсутності шкіри між собою і світом. Він сприймав реальність без фільтра, без захисної дистанції, без механізму «видатний митець страждає красиво». Страждання у нього — буквальне, фізіологічне, повсякденне.
«Я сприймаю те, що мене оточує, спочатку почуттям, серцем, а вже потім усвідомлюю розумом — тобто страждаю двічі з одного приводу. Боже, як важко» — це не поетичне самопозиціонування. Це точний опис того, як він сам влаштований усередині, зроблений людиною, яка мала достатньо самоусвідомлення, щоб побачити це в собі, але недостатньо сил, щоб це змінити.
У серії він стоїть найближче до Коцюбинського (профіль #7, Михайло Коцюбинський — класик української прози, теж депресивний емпат) і Стуса (профіль #17, Василь Стус — поет-дисидент, який перетворив свій відчай на боротьбу і загинув у таборі). Але якщо Коцюбинський ховав біль за естетизмом, а Стус перетворював його на опір, Тютюнник не ховав і не конвертував. Він просто ніс його в повному обсязі — до кінця.
