Теліга — людина дії, яка користувалася словом як інструментом дії. Вона не споглядала, не аналізувала власні переживання, не вела щоденника. Вона виходила назовні: писала статті з чіткою позицією і закликом, редагувала газету, на рівних публічно сперечалася з чоловіками-літераторами. Мовний вибір у неї був свідомий, а простір, який вона собі обирала, — публічний, з аудиторією.
Теліга рано визначила свою позицію і далі не переглядала її. Від першого рішення говорити українською до останнього рішення залишитися в Києві під арештом — це одна й та сама людина, яка не торгується з обставинами. У листі з Києва від 15 січня 1942 вона пише без ілюзій: «Багато з тих, що просто адорували нас у ті часи, коли ми ще були "знатними іностранцями", не вітаються при зустрічі...» Вона бачить зраду оточення — і не рухається з місця.
Це безкомпромісність не як характеристика темпераменту, а як свідомий принцип. Вона сформулювала його прямо: «Наша "українськість" не підпадає під жадні вітри, не йде на жадні компроміси.» Інші говорили подібне. Відмінність Теліги — у тому, що вона заплатила за ці слова ціну, яка зробила їх незворотними.

