Василь Стефаник (1871–1936) народився і помер у селі Русів на Покутті, Снятинський повіт, Галичина. Вчився в гімназіях Коломиї та Дрогобича, потім вісім років провів на медичному факультеті Ягеллонського університету в Кракові — і не закінчив його. Одружився 1904 року з Ольгою Гаморак, мав трьох синів. Був депутатом австрійського парламенту (1908–1918). Належав до «Покутської трійці» разом із Лесем Мартовичем і Марком Черемшиною. Після 1905 року замовк на понад десять років — не публікував нічого. Повернувся до письма під час Першої світової війни. Остання збірка — «Земля» (1926).
Стефаник — це людина, яка зробила зі свого болю професію, а потім від цієї професії майже загинула. 59 новел — зовсім невелика спадщина, менша, ніж у будь-кого з цієї серії профілів. Кожна новела — кілька сторінок, іноді менше двох. Але кожна написана так, ніби автор вирізав її зі свого тіла. Стефаник не описував селянське страждання ззовні, як збирач народних звичаїв чи сторонній спостерігач, — він пропускав його через себе, і цей процес руйнував його фізично.
«Люди під гнітом своєї роботи скалічіють, а ще — кожна дрібниця, яку я пишу — граничить із божевіллям.»
Це не красиве слово. Стефаник справді хворів після періодів інтенсивного писання, впадав у депресії, роками не міг працювати. Його творчість — не ремесло і не покликання в звичному розумінні, а щось ближче до одержимості, яку він не міг зупинити і якої боявся.
