Григорій Савич Сковорода (1722–1794) — філософ, поет і педагог, що прожив більшу частину зрілого життя без постійного місця, мандруючи Слобожанщиною від садиби до садиби. Народився в сім'ї козацького походження в Чорнухах на Полтавщині. Навчався у Київській академії, де освоїв латину, грецьку та давньоєврейську. Кілька разів відмовлявся від запропонованих посад — викладацьких, церковних, адміністративних — і щоразу повертався до мандрів. Близько п'яти років провів за кордоном при Токайській комісії, зокрема в Угорщині. Писав латиною, церковнослов'янською і тодішньою книжною українською. Помер у 71 рік у селі Іванівка, сам собі викопавши перед смертю могилу. На надгробному камені за власним заповітом вибито: «Мир ловив мене, та не спіймав».
Те, що зберіг час, — переважно листи до Михайла Ковалинського, юного учня, якого Сковорода зустрів у Харківському колегіумі. Між ними велося листування майже тридцять років. Листи написані в кількох мовах одночасно — латиною, церковнослов'янською, тодішньою книжною мовою — і містять цитати з античних авторів (Платон, Плутарх, Сенека), Святого Письма, власних поезій. Це джерело незручне для формального аналізу: жанр листа передбачає настанову, а не сповідь. Але в тисячах речень проступає дуже конкретна людина зі особливими мовними звичками, повторюваними способами мислення і способами захищатися від тривожних переживань, що відтворюються незалежно від теми.
«Повір мені, душе моє, що і сьогодні я піддався дитячому страху, не насмілившись запросити тебе. О, якщо б ти міг заглянути в моє серце!»
Це перший лист, датований травнем 1762 року. Сковороді сорок років, Ковалинському — підліток. Вже в першому реченні — парадоксальне поєднання: скарга на власну слабкість і одночасно запрошення зазирнути всередину. Така відкритість до самовикриття при закритості до зовнішнього світу стане наскрізною рисою всіх його листів. Він пише про серце частіше, ніж про будь-що інше.
