Павло Петрович Скоропадський

Павло Скоропадський (1873–1945) — гетьман Української Держави, який керував країною сім із половиною місяців 1918 року. Генерал-лейтенант російської армії, нащадок брата гетьмана Івана Скоропадського. За його правління з'явилися Українська академія наук, два університети, півтори сотні українських гімназій і Національна бібліотека. Помер у баварському монастирі 1945 року від поранення під час бомбардування.

У спогадах Скоропадський — самотній розпорядник. Він вирішує сам, підписує сам і сам за це відповідає: на кожне «ми» в нього припадає п'ять «я». Тон його сухий і тверезий, помилки він визнає прямо, без викрутів. І при цьому раз по раз пише, що йому «довелося», ніби влада, яку він узяв власними руками, звалилася на нього згори. Свою країну він любить, а її мову вивчив пізно й підписався нею вперше в сорок чотири роки.

Мислить Скоропадський станами й порядком. Люди в нього поділені на класи, і кожен клас має свою поведінку. Українство він теж пояснює через клас: українською, за його спостереженням, говорили дрібні управителі, конторники, телеграфісти — люди, що стоять на суспільній драбині нижче за генерала й поміщика.

Найточніше його спосіб думати видно там, де він визначає, хто такий українець. Пояснюючи конфлікт довкола свого міністра, він каже і тут-таки сам себе поправляє:

«Колокольцов, хоча й уродженець Харківської губернії, що входить до складу України, проте не був українцем, тобто, точніше сказати, не говорив по-українськи.»

Народження в Україні українцем не робить. Відданість справі не робить. Українець — це той, хто говорить українською. Так думає людина, для якої належність є поведінкою, яку можна перевірити.