Валерій Олександрович Шевчук (1939–2025) — прозаїк, літературознавець, перекладач, один із чільних представників покоління шістдесятників (літературне покоління, що сформувалося в часи часткової лібералізації радянського режиму 1960-х і виступило за культурне відродження України). Народився в Житомирі, навчався на архівній кафедрі Київського університету. У 1970-х роках перебував під десятирічною забороною публікацій — пов'язаною з його незалежною, непокірною прозою. Написав понад 160 книжок, переклав «Літопис Самійла Величка» (літописний опис подій козацької доби ХVII–XVIII ст.), отримав Шевченківську премію за «Три листки за вікном». Помер 6 травня 2025 року на 86-му році. Далі — про людину, яка проступає в його інтерв'ю і прямих висловлюваннях 1990–2024 років.
Головна мовна риса Шевчука — перетворення провалу на ресурс. Коли в 1970-х режим вилучив його з офіційної літератури, він осмислив це не як поразку, а як звільнення. Ця робота зі смислами — у нього не красиві слова без діла, а реальна робоча стратегія.
«Тоді я сказав: "Слава Богу, що мене викинули з тої літератури!" Я звільнився від суєти — якихось там вечорів, виступів, чорт зна' чого. Я зумів відкрити для себе величезні культурні пласти свого народу. Чого ще треба? Викинувши з літератури, вони мені зробили благо.»
При цьому він не мінімізує пережите. У автобіографії він точно описує «перше холодне мовчання» і армійські роки на Мурманщині. Але в режимі переказу він ніколи не говорить «мене зламали» — він говорить «тоді я відкрив». Суб'єкт дії завжди він сам, не обставини.
