Іван Пулюй (1845–1918) — український фізик, електротехнік і громадський діяч, який приблизно за 14 років до відкриття Х-променів Вільгельмом Рентгеном (німецький фізик, перший нобелівський лауреат з фізики 1901 року) сконструював лампу, яка випромінювала Х-промені, але не пояснив природу цього випромінювання вчасно. Народився в Гримайлові на Тернопільщині, навчався у Відні, потім 30 років працював професором фізики у Празькій Політехніці, де електрифікував Прагу. Паралельно 35 років перекладав Біблію українською мовою — і контрабандою відправляв її в Наддніпрянську Україну. Ніколи не повернувся на батьківщину. Помер у Празі, виснажений, у 72 роки.
Мова Пулюя — це мова людини, яка не вміє зупинятися. У кожному тексті — від полемічного листа 1871 року до політичного памфлету 1915-го — одна й та сама структура: ось проблема → ось факти → ось що треба робити → чому ви цього не робите. Ніколи — «я хочу», завжди — «треба». Ніколи — «мені здається», завжди — «це так є».
«Виступаю сміло не оглядаючись на непрошених опікунів руського народу и не жебраючи у нікого про авторизацію» — це не бравада, це робочий режим. Формула людини, яка не запитує дозволу — ані від влади, ані від громади, ані від історії.
Його тексти позбавлені двох речей, типових для більшості постатей серії: сумніву в собі і потреби в аудиторії. Він пише не для читача — він пише, бо інакше не може. Пулюй пише галицьким варіантом української мови з фонетичним правописом, за який сам боровся з 1869 року. Це принципова позиція: він свідомо обрав народну мову проти церковнослов'янщини і зробив цю боротьбу частиною своєї ідентичності. Мова його текстів — живе, конкретне, тілесне мовлення, без абстрактного туману. Паралельно писав наукові праці німецькою — але все, що стосувалося нації, совісті, віри — тільки українською.
