Павло Леонтійович Полуботок

Павло Леонтійович Полуботок (бл. 1660–1724) — чернігівський полковник, наказний гетьман Лівобережної України 1722–1723 рр. Наказний гетьман означає: виконувач обов'язків гетьмана до виборів нового, але без офіційного титулу і клейнодів — фактична влада без символічного визнання. Народився в козацько-старшинській родині на Чернігівщині. Навчався в Києво-Могилянській колегії (так тоді називався цей заклад). Оженився близько 1680 р. з Євфимією Самойлович — небогою тодішнього гетьмана, тобто відразу вступив у найвищий козацький гурток. Зробив кар'єру через послідовну лояльність: при Мазепі — полковник, після 1708 р. (коли Мазепа перейшов до шведів) — один із небагатьох, хто залишився з Петром I. За це отримав землі й маєтки. Помер 29 грудня 1724 р. у Петропавлівській фортеці в Санкт-Петербурзі, куди потрапив після арешту за подачу петицій проти Малоросійської колегії.

Це людина, яка прожила перші шістдесят років як успішний пристосуванець, що тримався того, хто при владі, а останні два — як принциповий мученик. Різкий злам: усе своє попереднє життя він накопичував ресурси і уникав прямих зіткнень з владою, але в момент, коли прийшло до справжнього вибору, пішов до кінця. Не з імпульсу — він точно розумів, що цей шлях веде у в'язницю. Він уже бував у в'язниці в молодості, заарештований Мазепою, і знав, що таке. Та все одно подав петиції.

Про себе він думає через посаду і через обов'язок. У документах немає «я думаю» чи «я відчуваю» — є «Військо Запорозьке просить», «права і вольності, за якими служили батьки наші». Полуботок бачить себе не як окрему особу, а як частину спільноти й носія її прав. Він — не особа, яка має переконання, він — представник спільноти, яка має права. Це не скромність і не маска — це структура його самосприйняття.

Полуботок мислить прецедентами і конкретними порушеннями, а не загальними принципами. Коломацькі чолобитні — документ не з гаслами, а з переліком: цей збирач узяв стільки, цей офіцер накладав вимоги понад норму, отут — незаконний збір, отам — суперечить Переяславському договору 1654 р. Він не говорить «це несправедливо» — він каже «це порушує конкретне зобов'язання, яке тут і тут зафіксоване».

Це юридичний тип мислення: для того, щоб аргумент спрацював, потрібен прецедент або норма. Абстрактна апеляція до справедливості для нього недостатня. Навіть у показаннях на допиті він систематично відокремлює факти від оцінок і тримається фактів — це незвично для людини під тиском катування і допитів.

Є і другий вимір: він добре розуміє, як працюють установи й органи влади. Малоросійська колегія — це не просто Вельяміновий і його шість офіцерів, це механізм, який треба демонтувати або обмежити. Полуботок пропонує альтернативу: Генеральний суд із семи осіб, переважно з місцевих. Він думає заміщеннями, а не простим запереченням. Заперечити — замало, треба запропонувати, що натомість.

Метафора про голову і тіло — єдина суто риторична конструкція у петиціях. Усе інше — факти та правові посилання. Один риторичний удар серед юридичної аргументації — це вибір, а не просто стиль.