Євген Павлович Плужник (1898–1936) — український поет, один із найтонших ліриків свого покоління. Народився в Кантемирівці Воронезької губернії, перебрався до Києва на початку 1920-х, де увійшов до літературних організацій «Аспис» та «МАРС». Видав три збірки поезій: «Дні» (1926), «Рання осінь» (1927) і «Рівновага» (завершена 1933, не опублікована при житті). Хворів на туберкульоз принаймні з 1926 — під час першого кризу друзі буквально несли його на вокзал. Арештований у грудні 1934. Помер у лазареті Соловецького табору 2 лютого 1936, 37 років.
Плужник пише рідко і точно. За десять літературних років — три збірки, жодного маніфесту, жодної полеміки. Радянська критика атакувала його за «споглядальність» і «похмурість», але саме ця споглядальність є його мовним ядром: спостерігач, що дивиться на власне тіло з невеликої відстані, фіксує температуру, а не катастрофу. Рядки «Що день все глибшає свідомість, / Все ширший розмах у думок, — / Та пристрасть тихшає» — це не скарга, а спокійний, майже діловий запис того, як усередині все холоне.
Він входить до кола «Розстріляного відродження» — покоління українських письменників, знищених сталінським терором у 1930-х. Серед них Валер'ян Підмогильний і Григорій Косинка — люди, з якими Плужник ділив «МАРС» і спільну долю. Але між ним і гучнішими сучасниками — суттєва відстань за темпераментом: там, де інші протестували чи агітували, він замовкав.
