Тодось Степанович Осьмачка

Тодось Степанович Осьмачка (1895–1962) — український поет і прозаїк, автор збірок «Круча» (1922), «Скитські вогні» (1925), «Сучасникам» (1943) та романів «Старший боярин» (1946), «План до двору» (1951), «Ротонда душогубців» (1956). Народився в с. Куцівка на Черкащині у сім'ї коновала (сільського ветеринара); мати після його народження втратила слух. У 1933 році заарештований радянськими органами безпеки, але звільнений через стан здоров'я. Протягом 1930-х проходив примусові психіатричні госпіталізації в Харкові та Ленінграді. У 1944 році емігрував через Польщу до Баварії, де вступив до МУРу (Мистецький Український Рух — організація письменників у таборах для переміщених осіб). З 1948 року жив у США: Пенсильванія, Детройт, Чикаго, Міннеаполіс. Повторні психіатричні госпіталізації у Філадельфії та Нью-Йорку. Помер 7 вересня 1962 року у Pilgrim State Hospital (округ Саффолк, Лонг-Айленд) — психіатричній лікарні штату Нью-Йорк.

Перша мова, яку Осьмачка засвоїв, не мала голосу. Мати — глухоніма: він навчився говорити в умовах, де відповіді не було. Це закарбувалось у тексті навіть десятиліття потому: найсильніші моменти прози — не монологи, а завмирання. «Він підвівся на сіні й мовчки дивився в темряву, де зникла мати. Мовчання тривало так довго, що стало схоже на глибоку воду.» Тіло фіксується, поки мова мовчить.

Він писав у трьох несумісних манерах одночасно: черкаська народна мова з дум та пісень, поетична образність київської школи 1920-х, суха стислість свідчення. Жодна з цих манер не скасовувала двох інших — вони існували поряд навіть у межах одного абзацу, і саме ця напруга між ними давала тексту його впізнаваний, негармонійний ритм.

Осьмачка мислить не аргументами, а зупинками. Там, де інший письменник розгортав би думку в наступне речення, він ставить крапку і тишу. «Рот розкритий. Очі відкриті. Але між ними — нічого. Тільки стеля і пил.» Чотири речення — і жодного пояснення. Читач змушений сам заповнити пустоту між очима і стелею, і ця порожнеча важча за будь-який опис.

У текстах, де він щось пояснює — передмова до «Плану до двору», протокол допиту 1933 року — мислення різко перемикається: стає послідовним, де одне випливає з іншого, з конкретними датами і поділом на верстви населення. Він пояснює «план до двору» крок за кроком, від заможних господарів до незаможних, методично, як документ. Між художньою і документальною свідомістю — прірва стилю, але не людини: обидва голоси впізнавано його.

«Що ж таке план до двору? Цей план першого разу застосовувався до заможних господарів, відтак — до середнього стану населення, а потім і до незаможних. За планом до двору входило до хати кілька чоловіків, перекидали все догори дном і забирали все, що їм приглядалося, а господаря виганяли з хати просто в одній сорочці.» — передмова до роману «План до двору» (1951)

В американський період мислення дедалі більше замикалося на одній темі. Лист 1951 року до П. Одаренка — вся думка в одному реченні: «моя одна турбота виганяє з голови і серця всі інші разом з уявними примарами». Сам термін «уявні примари» показовий: він знав, що частина його страхів — примари, і все одно не міг звільнитися від них. Розуміння власних невідступних страхів — не ліки від них.