Олександр Олександрович Омельченко

Олександр Омельченко (1938–2021), «Сан Санич» — інженер-будівельник і політик, голова Київської міськдержадміністрації з 1996-го й обраний мер Києва у 1999–2006 роках. Пройшов шлях «від бетонника» через «Київміськбуд» до керівництва містом, був заслуженим будівельником України. Його ім'я пов'язане з масштабною реконструкцією центру Києва 2001 року — Майдану Незалежності, Хрещатика, фонтанів. У 2006-му програв вибори Леонідові Черновецькому й відійшов у депутатство; помер 2021-го.

У народній пам'яті Омельченко лишився переважно в теплому світлі: добрий старий господарник, «батько міста», будівельник — світла протилежність ексцентричному наступникові. Коли три незалежні ШІ окремо розібрали, як він говорить — у стенограмах сесій, інтерв'ю, прес-конференціях, — усі троє підтвердили половину цього образу й рішуче спростували другу.

Половина, що підтвердилася: він справді господарник до мозку кісток. Його мова мислить показниками, об'єктами, темпами, звітами; місто для нього — не абстрактна спільнота, а система робіт і результатів. Що спростувалося — «добрий» у сенсі м'який, рівний, демократичний. Те, як він говорить, показує інше: владний керівник старого радянського гарту, що тримав столицю мов власне господарство — і чия любов до киян обернулася на образу тієї миті, коли вони обрали не його.

Це не вирок, а те, що показує мова. У ній є й справжня сила (будівник, який доводить справу до кінця), і несподівана для «доброго діда» жорсткість, і — рідкісна серед політиків — здатність до прямої самокритики. Профіль тримає все це разом.

Омельченко мислить матеріально — об'єктами, цифрами, результатом. Там, де інший політик говорив би про цінності чи ідеологію, він рахує показники й квадратні метри. Місто в його устах — це зведене, виміряне, поставлене в рейтинг:

«Київ за перший квартал цього року має по всім показникам, їх в минулому році було 23, в цьому році добавили ще 7, це 30 показників, має перше місце серед всіх регіонів, обласних центрів України.»Стенограма Київради, 2003

Будівництво для нього — рефлекс, майже інстинкт. На пропозицію про землю він реагує не питанням «навіщо», а схваленням самого факту зведення:

«Чим більше буде пропозицій житлових будинків будувати, тим краще.»Стенограма Київради, 2002

Це мислення виконавця, а не мрійника з широким баченням майбутнього: воно сильне в конкретних справах і темпі, але майже не піднімається до загальних ідей і довгого плану поза «зробити й здати». Його сила — у відчутному фізичному результаті; його межа — там, де керування містом потребує не зведення об'єктів, а ідей, інституцій і балансу інтересів. Прикметно й те, що говорить він по-господарськи прямо: на відміну від ухильної політичної норми, на запитання він радше дає відповідь по суті, ніж відводить її — звичка людини діла, а не риторики.