Психологічний профіль: Олександр Олесь

Загальна характеристика особистості

Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба, 1878–1944) — український поет, один із засновників нового, оновленого українського вірша початку XX століття. Народився на Сумщині, отримав ветеринарну освіту у Харкові, але рано залишив фах заради літератури. З 1919 року на еміграції — у Відні, потім у Празі.

Перед нами лірик у чистому вигляді: ніжна образність, музичність вірша, постійна тема Батьківщини як втраченого дому. Збірка «З журбою радість обнялась» (1907) визначила звучання нової української поезії, а рядок «Будь мечем моїм!» став одним із його найвідоміших образів.

На еміграції — глибока депресія, ностальгія, бідність. Помер у Празі 1944 року, менш ніж за рік до приходу Червоної армії — і тим, і самою смертю символізуючи долю покоління, яке вибрало вигнання як ціну збереження своєї мови.

Стиль мислення

Олесь мислить мелодіями, а не аргументами. Його поезія будується на звуковому повторі, на ритмічних хвилях, на інтонації, яка несе зміст не менше за слова. Це не інтелектуальне мислення Франка, який вибудовує систему, і не візіонерське мислення Тичини, який бачить космічні образи. Олесь — людина, яка чує світ перш ніж його осмислює. Звідси його надзвичайна музичність: десятки романсів на його вірші стали народними не тому, що мали глибоку думку, а тому, що їхня інтонація потрапляла точно в емоційний стан слухача.

Мислення Олеся — не аналітичне, а синтетичне. Він не розкладає переживання на складники, а зливає їх у єдиний образ. «З журбою радість обнялась» — два протилежні стани злиті в одне речення, одну дію, одне тіло. Так само його поезія постійно поєднує несумісне: весна і смерть, кохання і прокляття, сонце і ніч. Це не філософське зіткнення протилежностей, яке треба розв'язати, — це спосіб сприйняття, в якому протилежності не потребують розв'язання, бо вони і є саме життя.

Характерна риса: Олесь рідко вживає складнопідрядні речення. Його поетичний синтаксис — прості конструкції, нанизані одна на одну, як строфи пісні. Він не вибудовує ланцюжків причин і наслідків («тому що», «отже», «внаслідок»), а ставить образи поруч і дозволяє їм перегукуватися між собою. Це мислення поета-пісняра, не поета-мислителя.