Андрій Мельник (1890–1964) — полковник Армії УНР і Січових стрільців, інженер-лісівник за фахом, близький соратник Євгена Коновальця. Після вбивства Коновальця 1938 року очолив Провід Організації Українських Націоналістів, а після розколу 1940-го став лідером поміркованішого крила, що спиралося на законну спадковість влади, — ОУН(м). Під час війни пройшов німецький концтабір Заксенгаузен; повоєнні роки керував ОУН в еміграції.
У масовій пам'яті за Мельником закріпився сталий образ: стриманий, обережний законний спадкоємець влади, аристократ — поміркований полковник-джентльмен, світла протилежність вогняному революціонерові Бандері. Коли три незалежні ШІ окремо розібрали, як він пише й говорить — у промові при обранні, у підписаних відозвах, у пізніх інтерв'ю, — усі троє дійшли спільного: цей образ витримує перевірку лише частково й по суті оманливий.
Те, що показує його манера писати й говорити, — не пасивність, а опора на законне право та спадок. Мельник веде не як бунтар, що захоплює силою особистого запалу, що сам створює право на владу, а як спадкоємець, що править за успадкованим від Коновальця дорученням і за санкцією долі й Бога. Його обережність 1939 року — це холодний дипломатичний розрахунок, а не боязкість: уже в 1941-му він видає власні відозви з прямим наказом до збройного повстання. Різниця з Бандерою не в тому, хто активніший, а в тому, звідки береться право вести: у Бандери — з революції, у Мельника — зі спадку, ієрархії та обов'язку.
І найважливіше, що дали його приватні листи й нотатки (на додачу до відозв): войовничий голос маніфестів — це жанр, а не людина. Коли поруч із публічними «наказую» і «Хай живе!» поставити його приватну переписку, постає разючий контраст — ніби говорять двоє різних людей. Приватний Мельник стриманий, діловий, педантичний, подеколи теплий і навіть самоіронічний. Полум'яна патетика належить відозві ОУН як жанру й ретельно вибудуваному образу Провідника, а не щоденному голосу полковника. Тому профіль усюди відрізняє жанр від особи.
