Євген Филимонович Маланюк

Євген Маланюк (1897–1968) народився у Новоархангельську на Кіровоградщині. Учасник визвольних змагань. Після поразки — еміграція: Подєбради (1923 року виїхав туди і вступив до Української господарської академії, гідротехнічний відділ закінчив 1928 року), Варшава (працював інженером), табори переміщених осіб у Регенсбурзі, а з 1948 — Нью-Йорк, де до кінця життя працював спочатку на фізичних роботах, потім технічним рисувальником. Автор концепції «Степова Еллада» — бачення України як окремої цивілізації. Перша дружина — Зоя Равич. Друга — Богуміла Савицька, яка з сином Богданом залишилася у Чехії 1945 року. Дружина померла 1963-го, не побачивши чоловіка. Маланюк помер у Нью-Йорку 1968 року.

Маланюк — людина, яка втратила все, крім здатності це фіксувати. Дружина і син залишилися в Чехії, коли він тікав від арешту радянською владою. Повернення було неможливим. Решта життя — двадцять три роки у Нью-Йорку — пройшла між двома полюсами: допомогою тим, хто залишився, і записуванням того, що відбувається з ним самим.

Центральний контраст Маланюка: автор величної концепції «Степової Еллади», ідеолог цивілізаційного масштабу — і людина, яка працює технічним рисувальником у Нью-Йорку і надсилає посилки родині в Чехословаччину. Поет, який креслить. Будівничий нації, який не може побудувати власне домашнє життя.

У його листах і нотатниках є формула, яка пояснює все: він не скаржиться, не просить допомоги, не шукає співчуття — він констатує. Лист 1947 року до Одарченка: «Родини немає і я один.» Це не крик болю — це протокольний запис. Маланюк описує власне нещастя тим самим голосом, яким інженер описує результати вимірювань.

«Безмисльне істнуванння й убивча (поволі) праця.» — лист 1961 року, самоопис. Він працює, щоб «від часу до часу щось послати» рідним у Чехію.

Маланюк мислить класифікаціями. Він ділить, розкладає, систематизує — навіть там, де це недоречно. У листі до Оксани він класифікує людей на чотири типи: ті, що вірять; ті, що живуть поточним; ті, що невдоволені; і ті, що нічого не чекають. Себе він відносить до останніх — і називає це «найстрашнішим станом». Але сама форма висловлювання — чітка четвірка категорій — суперечить змісту: людина, яка нічого не чекає, не стала б так детально розкладати свій відчай по поличках.

Це мислення інженера, перенесене на внутрішній досвід. Він і в нотатниках діє так само: формулює списки, нумерує вади власного народу («Що є в моєму народі страшне: 1) глупота хитруна, 2) хамство»), виносить діагнози. Емоція у Маланюка завжди проходить через фільтр формулювання — вона не виливається, а дістається на поверхню вже оформленою, ніби перекладеною з мови серця на мову креслення.

У «Нотатниках» 1967 року він пише: «Не можу бути ані святим, ані — навіть — об'єктивним.» Це визнання обмеженості, але водночас — вправа у точності: два «ані» створюють симетричну конструкцію, ніби він балансує думку на вагах. Маланюк і у самокритиці залишається людиною, яка будує речення, а не випускає емоцію.