Василь Омелянович Макух (1927–1968) — український дисидент, колишній розвідник УПА, політв'язень (Української Повстанської Армії — збройного підпілля, яке воювало за незалежність України в 1940–1950-х роках). У 1946 році його заарештувало НКВС (таємна радянська поліція), вирок — 10 років каторги у ГУЛАГу (мережа радянських таборів примусової праці). Після звільнення з табору Дубравлаг у Мордовії, де він познайомився з майбутньою дружиною Лідією, Макуху заборонили повертатися до рідної Львівщини. Він оселився в Дніпропетровську, де прожив ще тринадцять років під постійним наглядом КДБ (радянська спецслужба). 5 листопада 1968 року — за два дні до офіційного свята «жовтневої революції» — він облився бензином біля будинку 27-А на Хрещатику в Києві, підпалив себе і побіг палаючи в бік площі Калініна (тепер Майдан Незалежності), вигукуючи гасла. Помер наступного дня від опіків. Йому мало б виповнитись 41 рік — він помер за вісім днів до свого дня народження.
Профіль будується на листі, який Макух написав і відправив того ж дня — Першому секретареві ЦК Компартії України Петру Шелесту. Десять рукописних аркушів. Цей лист пролежав у архівах КДБ майже п'ятдесят років і вперше потрапив до дослідників у 2018 році.
У листі немає крику. Є звертання: «Прошу Вас набратись витримки і прочитати ці кілька справедливих скарг.» Людина, яка вже вирішила спалити себе живцем, починає листа з прохання до адресата бути терплячим. Не вимога, не прокляття — прохання. Це задає тон усього, що далі: ввічливе за формою, але непоступливе за змістом.
