Антон Макаренко (1888–1939) — український педагог, автор «Педагогічної поеми», визнаний ЮНЕСКО одним із чотирьох педагогів, що визначили мислення XX століття. Створив систему виховання безпритульних і малолітніх злочинців через колективну працю і дисципліну — спершу в колонії імені Горького, потім у комуні імені Дзержинського. Писав і говорив російською, але зберігав українську для найтеплішого — для «хлопців та поросят». Помер від зупинки серця у потязі в 51 рік.
Макаренко — це будівник людей. Не вчитель, не вихователь, не адміністратор — а будівник: бере зламаний матеріал (безпритульники, злочинці, діти війни) і будує з нього функціонуючих людей. Як інженер будує міст із гнутої арматури — не ідеальний, але той, що тримає.
«Писать книгу, то только такую, чтобы сразу стать в центре общественного внимания, завертеть вокруг себя человеческую мысль и самому сказать нужное сильное слово» — визнання амбіції відкрите, без маскування. Макаренко знає, що він великий — і хоче, щоб це знали інші. Здорова впевненість у власній величі, підкріплена реальними досягненнями.
Це не Гоголева грандіозність (я — пророк) і не Франкова самопожертва (я — раб справи). Це прагматична велич: я робив неможливе в неможливих умовах — і маю право на визнання.
