Лисенко писав переважно українською, але нерівномірно — залежно від адресата. До Ольги Франко (дружини Івана Франка, видатного українського письменника й громадського діяча) перший лист — чеканою українською, водночас особисто докоряє їй за лист «по-московськи». Лист до Інни Андріанопольської (молодої піаністки, учениці Лисенка) — російською, бо вона не знала мови.
Характерна риса: вживає росіянізми свідомо, у лапках або з іронічним підтекстом — як сатиричні цитати, а не як норму. Вписує «спасеніє отечества», «на тотъ погибельний Кавказъ» в лапках — і цитата вбиває без коментаря. Не пояснює, чому це смішно. Очікує, що адресат зрозуміє.
«Не годиться Франковій жінці по-московськи до мене писати» — з листа до Ольги Франко. М'яко, з поклонами — і тут же безапеляційна вимога. Це не грубість — це педагогічний рефлекс, який він не вмикає свідомо.
Стиль письма — розмовний, насичений просторіччям, вокативами, розтягуванням для підсилення («стра-а-шно», «жо-о-вті»), повтореннями («дуже а дуже обережний»). Письмова мова у нього не відрізняється від усної — немає ефекту «офіційного стилю», що накривав більшість інтелігентів доби.
Окремо — творення нових слів: «Рознароджує (денаціоналізує)» — власне новостворене слово з поясненням у дужках. Він знає, що слово нове, пояснює його — і одразу інтегрує в мову як норму.
Микола Лисенко (1842–1912) — український композитор, піаніст, диригент, етнограф і громадський діяч, якого називають «батьком української класичної музики». Автор опер «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка», «Різдвяна ніч», понад 600 обробок народних пісень. Заснував і утримував Музично-драматичну школу у Києві, яка стала першим українським мистецьким навчальним закладом. Усе життя збирав, записував і обробляв українську народну музику — і через неї будував те, чого не було: українську музичну культуру як самодостатню, незалежну від російської та німецької.
Лисенко — єдина постать у серії, яка не страждає від розриву між приватним і публічним. Те, що він говорить у листах — те саме, що робить публічно. Ніякого подвійного дна, ніякої внутрішньої капітуляції, ніякого виходу назовні через маску. Він і є своєю справою, без залишку — і це водночас його найбільша сила і єдина вразливість.
Листи Лисенка — не сповіді і не щоденники. Це бойові донесення з фронту. Кожен лист містить: стан справи, оцінку ворога, план дій, список союзників. Навіть привітальні різдвяні листи закінчуються організаційними питаннями. Навіть лист до коханої учениці — маніфестом незламності. Приватного простору майже немає — не тому що він закритий, а тому що його справді нема: все «особисте» у нього вже є національним.
