Левко Лук’яненко (1928–2018) — український правозахисник і політичний діяч, засновник Української робітничо-селянської спілки (1960), за що був засуджений до розстрілу, заміненого на 15 років таборів. Загалом провів 27 років за ґратами і в засланні — значно довше, ніж відбув Василь Стус, і вижив. Після звільнення став одним із засновників Української Гельсінської спілки і Народного Руху України. Автор юридичного обґрунтування Акту проголошення незалежності України (1991). Герой України. Вів щоденник щодня до кінця життя — 25+ зошитів, які досі не оцифровані.
Лук’яненко — психологічний тип, який майже не зустрічається в цій серії в чистому вигляді: людина без внутрішнього конфлікту щодо своєї мети. Не месник, не пророк, не мученик. Конструктор, який отримав технічне завдання в юності — «незалежна Україна» — і методично виконував його сімдесят років. Тортури, смертний вирок, сибірське заслання не ставали для нього психологічними катастрофами — вони ставали просто умовами, в яких треба було продовжувати роботу.
«Я тоді став і поклявся перед небом. Був звичайний день — нічого не сталося. Земля як крутилася, так і продовжила крутитися. Але клятву я витримав». — Ця фраза несе весь психологічний аргумент: відсутність зовнішнього підтвердження як норма, внутрішній обов’язок як достатня умова дії.
Цей тип у серії ближчий до Грінченка і Амосова, але відрізняється від обох: у Грінченка — тривожна надмірність, у Амосова — інженерне самозамилування. У Лук’яненка — ні того, ні іншого. Спокій людини, яка вірить не в себе, а в правило.
