Микола Лукаш (1919–1988) — український перекладач і мовознавець, поліглот, що знав понад двадцять мов. Переклав «Фауста» Ґете (перше і досі єдине повне видання обох частин у Європі), «Декамерон» Боккаччо, «Мадам Боварі» Флобера, поезію Верлена, Аполлінера, Рільке, Лорки. Народився в Кролевці Сумської області. У 1973 році написав лист до Президії Верховної Ради УРСР із проханням відбути термін ув'язнення замість засудженого Івана Дзюби (Дзюба — літературознавець, засуджений за критику русифікації). Після цього листа Лукаша виключили зі Спілки письменників України і позбавили можливості друкуватися. Наступні п'ятнадцять років жив у бідності. Відновлений у Спілці письменників в серпні 1988 року, за кілька тижнів до смерті. Збірка перекладів «Від Боккаччо до Аполлінера» вийшла посмертно — в 1990 році.
У листах до Кочура Лукаш описує власний перекладацький метод із знущальною точністю: «із властивою мені геніальністю (ускладненою небезпечним нахилом до надмірної архаїзації та українізації)». Дужки тут — не скромність і не кокетування. Це спосіб тримати дистанцію від власної репутації: усвідомлювати масштаб роботи, не плутаючи його з правом на безкарність.
Він не говорив про переклад як про «служіння» чи «місію». Він говорив про конкретні слова: «В нього я узяв "узнеб'я" — тринадцятий синонім до слова "горизонт"». Тринадцятий. Знайти дванадцять — і все одно шукати далі. Ця деталь точніше за будь-яку характеристику описує, як він працював.
