Марко Лукич Кропивницький (1840–1910) — засновник першого професійного українського театру, драматург, режисер, актор і театральний педагог. Народився у слободі Бежбайраки Херсонської губернії в родині управителя маєтку. У 1882 році в Єлизаветграді (нині Кропивницький) заснував «Товариство акторів» — трупу, що згодом увійшла до історії як «театр корифеїв». За своє творче життя написав понад 40 п'єс, виховав покоління видатних українських акторів. Помер 21 квітня 1910 року від крововиливу в мозок, повертаючись із гастролей.
Центральна риса, яку відтворюють усі збережені тексти Кропивницького — від автобіографії до режисерських ремарок — це мова як вчинок, а не як декорація. Коли у 1875 році в Тернополі хтось запитав його, якою мовою він розмовляє, він відповів: «Мовою Шевченка». Чотири слова — жодного пояснення, жодного уточнення, жодної апеляції до доцільності чи політики. Твердження без аргументу, тому що аргумент не потрібен.
Ця стислість — не ораторський прийом і не поза. У режисерських нотатках він пише так само: «Якщо він не вірить — глядач не вірить. Це простий закон, але його забувають щодня». Речення коротке, дієслів — більше ніж іменників, жодного прикметника. Думка оформлена як правило, а не як міркування. Він не переконує — він встановлює.
«Я люблю свій народ, але не облесно, не по-рабськи. Я хочу показати його таким, яким він є: з болями, з вадами, з надіями».
В автобіографії «За 65 років» він починає не з себе, а з батька і діда — з їхнього труду, їхніх тіл, їхніх конкретних дій: «Батько вирвав з рук Д[убровинського] палицю і відштовхнув його геть». Перша особа з'являється пізно, поступово, через спостереження за іншими. Це характерне: Кропивницький фіксує дію ззовні перш ніж назвати себе.
