Микола Іванович Костомаров

Микола Іванович Костомаров (1817–1885) — український і російський історик, етнограф, письменник, головний ідеолог Кирило-Мефодіївського братства (таємна організація київських інтелектуалів 1846–1847, яку розгромив Третій відділ — таємна поліція царя Миколи І). Народився поза шлюбом від поміщика і кріпачки, формально вважаючись кріпаком власного батька до його вбивства у 1828 р. Після майже десяти років заслання в Саратові (1848–1856) повернувся до академічної кар'єри, став одним із найпопулярніших лекторів Петербурга, залишив понад 300 праць. Автобіографію диктував дружині — Аліні Леонтіївній Крагельській-Кисіль, із якою одружився у 1875-му, через 28 років після відкликаного вінчання. Помер у Петербурзі 1885 р., похований на Тихвинському кладовищі.

Між «Книгою буття українського народу» і всіма іншими текстами Костомарова — величезна різниця у стилі мовлення. У наукових монографіях він обережний: «можна припустити», «здається», академічна дистанція. В «Автобіографії» — стислий і фактологічний, без прикрас. Але в «Книзі буття» — пророчий. Мова біблійна, побудова речень урочиста, з повторами, горизонт — вічність, а не університетська аудиторія.

Це не роздвоєння особистості. Це три інструменти одного майстра, кожен з яких підібраний під завдання. Академічна російська — для університету і фахових читачів. Особистісна «автобіографічна» — для пам'яті й родини. Пророча українська — для народу і майбутнього. Три стилі, три аудиторії, одна думка: правда про Україну важливіша за будь-яку кар'єру.

Костомаров бачить народ як того, хто діє сам, а не державу як систему влади. Це принципова відмінність від більшості тодішніх російських істориків: там держава діє, народ підкоряється. У Костомарова — навпаки. «Народ прагнув», «народ збудував козацтво», «народ встане» — дієслова дії постійно прив'язані до народу як до того, хто вирішує.

У «Книзі буття» цей погляд доведений до крайності: «І не любила Україна ні царя, ні пана, а зкомпоновала собі козацтво, єсть то істеє братство, куди кожний вступав вільно». Це не наукове твердження — це програмне. Козацтво тут не просто військова організація, а принцип: рівність, вільне членство, виборний провід.

У наукових текстах те саме мислення набирає обережнішої форми. Монографія про Хмельницького чи «Руїна» — це не прославлення або засудження, це аналіз народних рухів. Костомаров не питає «хто переміг?», він питає «що хотів народ?». Навіть бунтівники Стенька Разін і Пугачов у нього — не злочинці, а відгомін того, що народ не хотів терпіти.

Цей принцип — не просто гарні слова. Він основоположний: уся наукова робота Костомарова тримається на ньому. Правда — не просто чеснота, а метод. Звідси і його репутація «занадто м'якого» серед радикальних і «занадто радикального» серед поміркованих — він просто відмовлявся підлаштовувати факти під будь-яку партію.