Ліна Василівна Костенко (нар. 1930, Ржищів, Київська обл.) — українська поетеса, прозаїк, представниця покоління шестидесятників (групи письменників і митців 1960-х, які виступили проти радянської цензури і за відродження української культури). Авторка романів у віршах «Маруся Чурай» (1979) і «Берестечко» (1999), роману «Записки українського самашедшого» (2010), есею «Гуманітарна аура нації» (1999). З 1961 по 1977 рік не мала жодної публікації в СРСР: рукописи ходили у самвидаві (підпільному некомерційному копіюванні). Першу публікацію після мовчанки отримала лише за спеціальним дозволом Президії ЦК КПУ. Лауреатка Шевченківської премії (1987). У 2000 році відмовилась від ордену президента Кучми.
Два головних слова, з яких складається її публічний образ, — мовчання і відмова. Але ні те, ні інше не є пасивністю. Костенко зробила мовчанку формою відповіді, а відмову — формою самовизначення. Коли в 1963 році секретар ЦК Скаба публічно засудив її вірші як «формалістичні», вона не виправдовувалась і не каялась — вона перестала видаватися. Не на рік, не на два: на шістнадцять років. «Те, в чому тобі відмовлено, — тобі не потрібно», — сформулювала вона пізніше свій принцип, причому без надриву, майже байдуже.
У тексті цей характер проявляється через конструкцію афоризму. Не довгі аргументи, не діалог — коротка теза, пауза, разючий поворот. «Народи не вмирають від інфаркту. Спочатку їм відбирають мову.» Це не метафора: для Костенко мова і буття нації — одне й те саме. Тому ствердження здорового глузду і вирок звучать однаково — як констатація анатомічного факту.
