Петро Іванович Калнишевський (1691–1803) — останній кошовий отаман Запорізької Січі (Запорізька Січ — козацька держава на півдні сучасної України, що існувала з 1552 по 1775 рік). Народився у с. Пустовійтівка на Лівобережній Україні, пройшов усі щаблі козацької ієрархії до найвищої посади. Катерина II (російська імператриця) у 1775 році ліквідувала Січ, наказала заарештувати Калнишевського і заслала його до Соловецького монастиря (православна обитель на островах Білого моря, на півночі Росії) — підземна камера, заборона листування, повна ізоляція. Там він провів 27 років. У 1801 році Олександр I помилував його, але він відмовився виїжджати і помер у монастирі у 1803 році — у 112 років. Основа аналізу: листи з Соловків, офіційне листування Коша, монастирські хроніки, матеріали допиту.
В його текстах немає риторики. Там, де інші просять красномовно, він пише коротко: «Це єдине, чого прошу цього тижня.» Там, де інші виправдовуються, він констатує: «Звинувачення у зраді відкидаю. Козаки билися за Росію під Тягином, під Кінбурном, під Перекопом.» Три назви місць замість доводу — факт проти обвинувачення.
Це письмо людини, яка звикла керувати через документ, а не через натхнення. Кошовий отаман — не оратор, не поет: він той, хто відправляє депутації, підписує накази, фіксує дані. «Доношу Вашій Величності, що за останній рік силою козацькою затримано чотириста вісімдесят три втікачі» — число точне, звіт підписаний, аргумент зроблений.
Але після арешту сталося інше. Ізоляція з'їла простір для документа — залишила тільки простір для молитви. Мова звузилася до церковнослов'янського: «блаженне усамітнення», «у відпущення гріхів», «служінню єдиному Богу». Не вибір жанру — вибір того єдиного словника, що ще лишався.
