Павло Арсенович Грабовський (1864–1902) — український поет і перекладач, уродженець Охтирщини на Харківщині. З тридцяти восьми років свого короткого життя двадцять він провів у тюрмах, на етапах і в засланні. Перший арешт — у 1882 році, за участь у підпільному народницькому гуртку. Після другого арешту в 1886-му його заслали до Сибіру: спочатку п'ять років, потім термін продовжили до чотирнадцяти. Вілюйськ у Якутії, Якутськ, нарешті Тобольськ — три точки на карті, якою обмежилося його доросле життя. Помер 12 грудня 1902 року від туберкульозу, не доживши до повернення. Похований на Завальному кладовищі в Тобольську поруч із декабристами — людьми, що також померли в Сибіру після невдалого бунту. Основою профілю є листи з заслання та поетичні збірки, видані переважно у Львові й Чернігові через посередництво галицьких редакторів.
Грабовський — людина, яка вирішила питання стосунків між тілом і справою на користь справи, і потім десятиліттями тримала цю постанову навіть тоді, коли тіло її вже не підтримувало. В одному листі він пише: «груди у мене болять безперестанно, ходити важко» — і в тому самому листі обговорює видання збірки, просить матеріали для перекладів, ділиться думками про стан української літератури. Між скаргою на груди і розмовою про справи немає пауз і немає зв'язкових слів — вони просто стоять в одному абзаці, бо для нього вони для нього однаково важливі.
Що робило його незвичним на тлі більшості ув'язнених інтелектуалів — це не стійкість (вона у багатьох є), а спрямованість стійкості. Він не тримався сам для себе. Він тримався, щоб перекласти ще одного Бернса, ще одного Байрона, відіслати ще одну статтю до «Зорі». Вілюйськ, де морози сягають шістдесяти градусів нижче нуля і де немає нічого, крім снігу й мовчання, — він підготував там три збірки за три роки.
