Олесь Гончар (1918–1995) — український письменник, автор романів «Прапороносці», «Собор», «Твоя зоря», лауреат Сталінської премії, Голова Спілки письменників УРСР. Пережив студбат (з 997 бійців вижили 37), два поранення, полон і концтабір. Його роман «Собор» (1968) спровокував цькування з боку влади, але Гончар витримав — і дожив до незалежної України. Профіль побудований на його щоденниках (3 томи, 1943–1995), де під маскою лояльного радянського письменника ховався людина, яка називала Сталіна «кретином».
Гончар — це «совість у лакованому футлярі»: публічно блискучий, відзначений усіма можливими нагородами, депутат, академік, голова Спілки письменників — і водночас приватно бунтівний, жорстко критичний до системи, яка його увінчала. Два обличчя — не лицемірство, а стратегія виживання в умовах, де відвертість коштує життя.
«Що на мене чекає? Снаряд чи розривна куля?.. Написати правдиву повість... І піти, заснути навіки» — фронтовий щоденник, 1944
Подвійне дно: Тичина капітулував і став офіційним голосом влади — його справжній поетичний голос зник. Стус не капітулював і загинув — голос його став вічним. Гончар обрав третій шлях: капітулює публічно, зберігає голос приватно. Щоденник — його таємна кімната, де він говорить те, що ніколи не скаже з трибуни. Ціна цього компромісу — хронічний внутрішній розлад, депресивні періоди, відчуття провини перед тими, хто не пішов на компроміс.
