Борис Грінченко (1863–1910) — український письменник, педагог, лексикограф і громадський діяч, укладач першого великого «Словника української мови» у чотирьох томах. Народився в російськомовній родині, свідомо перейшов на українську і з того моменту присвятив себе побудові української національної інфраструктури: школи, газети, партія, «Просвіта». Помер від туберкульозу в 46 років, працюючи до останнього дня.
Грінченко — це машина служіння. Людина, яка перетворила все своє існування на інструмент однієї справи. Словник — інструмент. Школа — інструмент. Газета — інструмент. Партія — інструмент. Тіло — інструмент. І коли тіло зламалося від туберкульозу у 46 років — машина зупинилася.
Франко описав його з хірургічною точністю: «Чоловік хворий, котрий надто мусить заробляти на хліб для себе, для сім'ї, він, проте, засипає мало що не всі наші видання своїми писаннями... працює без віддиху, не зраджується ніякими невдачами».
Ключова формула: «Кожен, хто приносить хоть крихту обмоскалення — робить шкоду». Зверни увагу на «хоть крихту» — болісна вимогливість до найменших дрібниць. Мислення чисте/нечисте, свій/чужий, правильне/неправильне — без сірої зони.
Але є нюанс: Грінченко обрав цю позицію. Народився в російськомовній родині. Писав вірші спочатку російською — і лише після «Кобзаря» перейшов на українську. Свідомий перехід на інший бік — як релігійне навернення. І як кожен, хто змінив переконання вже дорослим, він захищає їх палкіше за тих, хто народився у вірі.
