Михайло Петрович Драгоманов

Драгоманов створив для себе роль, яку до нього в українській культурі ніхто не займав: людина, яка послідовно критикувала всі сторони. Він критикував царський уряд за придушення українського руху — і водночас критикував самих українців за провінційність і нетерпимість. Він підтримував соціалізм — але не в російському революційному вигляді. Він боронив українську мову — але не ставав на бік тих, хто вважав мовне питання єдиним змістом національного руху.

Результат був передбачуваний: його лаяли звідусіль. І Драгоманов, на відміну від більшості людей у такій позиції, не просто витримував тиск — він зробив із нього мірило якості власної роботи. Сучасник зафіксував: «Він завше прожив так, що його лаяли з двох боків, і навіть виробив собі правило: якщо щось напише таке, що лають тільки з одного боку — вважає це невдачею.»

Це не бравада і не кокетство. Це усвідомлена інтелектуальна позиція: якщо твоя думка влаштовує один табір повністю — значить, вона підлаштована під цей табір. Справжнє мислення мусить дратувати всіх, бо воно ставить незручні запитання кожному. Драгоманов і працював на широке коло — від галицьких селян до європейських соціалістів, і в кожному з цих кіл лишався незручним.

Драгоманов мислив масштабно, завжди порівнюючи. Якщо обговорювався стан освіти в Україні, він порівнював із Швейцарією. Якщо йшлося про права національних меншин — наводив приклади з Бельгії та Австро-Угорщини. Це не ерудиція заради ерудиції, а спосіб думання: будь-яке українське питання він поміщав у європейський контекст, змушуючи співрозмовників бачити свої проблеми інакше.

Масштаб його листування підтверджує це: 170 з лишком листів до Франка, 258 до Павлика, «величезне листування із сотнями кореспондентів по всьому світу», як писав Лисяк-Рудницький. У Женеві Драгоманов був «однією з найповажніших осіб в еміграційному колі»; революціонер Клеменц зазначав: «Люди, які приходили з Росії, насамперед шукали Драгоманова.» Лист для нього — це не приватний документ, а робочий інструмент: через листування він координував рух, формулював ідеї, навчав молодших.

При цьому його мислення мало одну вразливу точку: Драгоманов був переконаний, що раціональний аргумент неодмінно переможе. Якщо достатньо ясно пояснити — люди зрозуміють. Якщо достатньо переконливо обґрунтувати — вони погодяться. Він недооцінював сили, що не підкоряються логіці — емоції, традиції, сліпу вірність своїм — які рухають політикою не менше, ніж докази.