Марко Черемшина (справжнє ім'я Іван Юрійович Семанюк; 1874–1927) — письменник, автор оповідань, адвокат і громадський діяч, автор збірок «Карби» (1901), «Село вигибає» (1925) і посмертної «Верховини» (1929). Народився в с. Кобаки Косівського повіту в Галичині (тоді Австро-Угорщина) в селянській родині. Закінчив юридичний факультет Віденського університету (1901), згодом здобув ступінь доктора права (1906), відкрив адвокатську контору в Снятині (1912). Під час Першої світової жив у рідних Кобаках у зоні бойових дій. Був комісаром міста Снятина при ЗУНР (Західноукраїнська Народна Республіка, утворена 1918 р.). Помер 25 квітня 1927 року: упав замертво біля цвинтарної брами після відвідин батькової могили — хвороба нирок дала ускладнення на серце.
Черемшина пише про себе двома мовами, між якими немає переходу. Перша — мова адвоката з листів і автобіографії: коротка, точна, з конкретними датами і прізвищами. «Права учився я у Відні для хліба» — фраза без жодного зайвого слова. Друга — мова голосіння з новел: з вираженим ритмом, з повторами на початку рядків, з народними прокльонами й питаннями до гір і річок. Обидві мови — справжні. Вони просто ніколи не змішуються.
В автобіографії є список того, що він любить. Він написаний, як вірш: «Люблю місячні ночі, непрохідні ліси, високі гори. Люблю поезію писану і неписану, мальовану і немальовану. Люблю ритм зір на небі і голос життя на землі.» Після цього — одна фраза про лютість: «Але лютий я на все, що погане, брехливе і жалом кривди кусає.» Ці дві речі стоять поруч не як суперечність, а як пара: ніжність і гнів у нього — з одного джерела.
