Тарас Дмитрович Бульба-Боровець

Тарас Бульба-Боровець (1908–1981) — отаман (козацький командир, який керував на основі довіри війська, а не формальної ієрархії) УПА (Українська Повстанська Армія) «Поліська Січ», засновник першої української повстанської армії під час Другої світової війни. Народився у селі Бистричі на Рівненщині в родині каменяра-поліщука. У 1934–1935 роках відбув Березу Картузьку (польський концтабір для політичних в'язнів у міжвоєнний період). 22 червня 1941 року оголосив створення «Поліської Січі», з серпня до листопада 1941 контролював Олевську Республіку — фактично вільну українську територію. У 1943 році відмовився підкоритися керівництву ОУН(б) — бандерівського крила Організації українських націоналістів. Керівництво бандерівського крила ОУН (сам Степан Бандера на той час був у німецькому ув'язненні) наказало оточити його штаб, після чого бандерівські підрозділи стратили його дружину Анну. Кінець 1943 року — арешт гестапо, Заксенгаузен (нацистський концтабір під Берліном). Після війни емігрував спочатку до Німеччини, потім до Канади, помер у Нью-Йорку 15 травня 1981 року. Залишив мемуари «Армія без держави» (Вінніпеґ, 1981) — головне джерело для цього профілю.

У мемуарах Боровця дати стоять як заголовки розділів — він структурує біографію як військовий рапорт, не як спогад. «22 червня 1941 року», «15 листопада 1941», «10 серпня 1943» — у кожному ключовому моменті спочатку дата, потім дія, і ніколи — стан автора. Це не стриманість у побутовому розумінні. Це жанровий вибір, зроблений свідомо: він пише хроніку командира, а не сповідь людини, яка пережила окупацію.

Щодо того, ким він себе вважав, Боровець дуже точний. Епіграфом до «Армії без держави» він обирає не власну фразу, а рядки Лесі Українки: «Хто визволиться сам — той буде вільним. Хто визволить кого — в неволю візьме». Це кредо, яке перекреслює всю логіку партійного підпорядкування: ні Бандері, ні Андрію Мельнику — лідеру помірного крила ОУН — ні радянській владі. Тільки через власну дію і тільки від імені офіційно визнаного мандату — уряду УНР (Украї́нська Народна Республіка — державне утворення 1917–1920 років, уряд якої після поразки діяв в еміграції) у екзилі. У цьому виборі епіграфа вже вся його ідеологічна позиція.

В усіх трьох жанрах — у мемуарах командира, у відкритих листах юриста і в наказах учителя — він зберігав один голос: той, хто звітує, а не розповідає.

Боровець мислить через переліки — коли ситуація надто велика, щоб описати її звичайно, він просто перераховує. Описуючи перші роки окупації, він не дає оцінки — він веде облік: «Були в нас росіяни, німці, австрійці, поляки та медяри». Сім слів, п'ять категорій окупантів. Жодного дієслова, жодної емоційної кваліфікації — тільки список присутніх. Чим більший масштаб катастрофи, тим довший його перелік. Це не бідність мови, а особливий спосіб тримати ситуацію під контролем — через перелік усього по пунктах.

Коли мова заходить про радянський терор, він нанизує іменник за іменником: «загальна луна полум'я та ліс шибениць змасакрованих по-варварськи жертв нового московсько-большевицького терору». Речення не аналізує — воно накопичує. Метафора «ліс шибениць» вростає у буквальний поліський пейзаж без зазору між образом і фактом. Він не розрізняє «художнє» і «документальне» — для нього це один режим опису.

«Велика світова війна та революція хуртовиною пронеслися через поліські багна та ліси. Були в нас росіяни, німці, австрійці, поляки та медяри».

Абстрактне міркування йому чуже. Боровець уникає його тому що довіряє тільки задокументованому факту. Він не теоретизує — він протоколює. Навіть ідеологічні тези сформульовані як пункти кодексу, а не як концепції.