Катерина Василівна Білокур (1900–1961) — українська народна художниця-самоучка з села Богданівка (нині Яготинський район Київської області). До школи не ходила, читати навчилася по букварю батька. Двічі відмовлено в технікумах через відсутність шкільного атестата. Стала відомою у 40 років — після листа до співачки Оксани Петрусенко, до якого прикріпила шматок полотна з малюнком. У 1954 році три її картини показали на Міжнародній виставці в Парижі, і Пабло Пікассо сказав: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ». Померла 10 червня 1961 року в районній лікарні, через тиждень після смерті матері, яку доглядала до кінця. Без паспорта. Без квартири. Без академічної освіти.
Її мовлення — це мовлення людини, яка ніколи не говорила «хочу малювати». Вона говорила «куди я не йду, воно слідом за мною». Малювання в її текстах — не бажання і не мрія, а стан переслідування, від якого немає ні виходу, ні бажання виходити. Це людина, яку ведуть самі картини, а не вона їх обирає.
«Але куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, – слідом за мною… Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов'ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю во всю шир мого таланту!»
«Обідно» — не «образливо», не «несправедливо». Це архаїчне слово з народної мови, точніше і гостріше. Вона не скаржиться на людей — вона скаржиться на природу як на суб'єкта, який наділив і відібрав одночасно. Це не безсилля — це претензія до самого устрою життя.
