Загальна характеристика особистості
▼Василь Барка (1908–2003, справжнє ім'я Василь Очерет) — поет, прозаїк, перекладач, автор роману «Жовтий князь» (1963, Нью-Йорк) — першого великого художнього твору про Голодомор 1932–33 рр. Народився в с. Солониця на Полтавщині в козацькій родині, пережив голод на Кубані, де ходив, тримаючись за паркани, вздовж мертвих. У 1943 р. вивезений до Берліна на примусові роботи, відірваний від сім'ї назавжди. Помер 11 квітня 2003 р. у будинку для людей похилого віку в Глен-Спеї (штат Нью-Йорк) — самотній, після чотирьох років паралічу. Профіль побудований на романі «Жовтий князь», передмовах до нього, виступі на Радіо «Свобода» 1963 року та збереженому листуванні.
Перед нами людина, яка обрала свідчення як спосіб існування — не як літературний жанр, а як священний обов'язок. Коли Барку запитали, чому він написав «Жовтий князь», він відповів: «Я не був певен, чи знайдеться інший, хто подав би свідчення так, як засвідчено трагедію Єврейської раси». Це речення не демонструє гордість — воно показує, що писання для нього було обов'язком, що не залишає вибору.
Барка — письменник із тілесною пам'яттю. Він не відтворював голод холодним розумом: він відтворював його через власне тіло. Пишучи ключові розділи «Жовтого князя», відмовлявся від їжі по кілька днів — щоб не «дозволити ситому письменнику описувати страждання голодуючих». Тіло і текст у нього неподільні.
Головний парадокс: людина, яка пережила «добровільну поетичну німоту» 1930–1942 рр. (коли писала лише «для себе»), пізніше стала творцем одного з найважливіших свідчень українського XX ст. Мовчання для нього — не слабкість, а форма опору і очікування.
Стиль мислення
▼Трирівнева реальність
Барка мислить трьома шарами одночасно — і це не гасло, а те, як він будує самі речення. У передмові до «Жовтого князя» він сформулював це сам: перший план — реалістичний (побут, виживання), другий — психологічний (зміни в душевному житті тих, хто вмирає), третій — духовний, про невидиме («відкривання завіси з таємничого й жахливого світу неречовинного»). Ці три плани не слідують один за одним — вони накладені в одному абзаці, в одному реченні.
Зверніть на конструкцію: побутова констатація («байдужі до всього крім їжі») — і раптовий перехід до духовного просторового образу («глибокий куток», «дно серця»). Барка не пояснює цей перехід — він його здійснює. Читач переміщується між рівнями разом з ним: побут завжди є входом у духовну реальність.
Старовинне слово як знак часу
Козацька лексика, старі церковні вислови («кувачі гріна», «руїнники», «хліботруди»), біблійні образи — у Барки це не стилізація і не ностальгія. Це твердження про саме існування народу: народ, якому завдали цього злочину, існував до радянської системи і буде існувати після неї. Архаїчне слово в тексті про тогочасний злочин — хронологічна зброя, яка відмовляє ворогу в праві ставити крапку в кінці народу.
«Надмова» — термін, який Барка ввів сам для позначення єдиної символічної мови всіх традицій: «Я шукав мову, що вказує на одні й ті самі символи в різних традиціях. Усі вирази посилаються на одну й ту саму множину символів, які разом утворюють послідовну історію — яка колись була відкрита, а потім знову забута й знову відкрита». Дантівська дисертація, переклад Апокаліпсису, роман у віршах — не окремі проекти, а один пошук, що тривав шість десятиліть.
